«Досі не можу повірити у те, що відбувається»

18 Жовтень 2014

Ситуація, коли держава не зовсім дбає про добробут наших військовослужбовців, які сьогодні ризикують власним здоров'ям та життям у зоні АТО — ні для кого вже не дивина. Історії родин Савичів і Саржанів з Києва та Вишгорода — тому сумне, буденне свідчення. Але нещодавно в їхньому житті трапилось те, про що вони пам'ятатимуть усе життя...

Родина Савичів — типово військове подружжя. Олексій — полковник Збройних сил України, командир 11-го батальйону територіальної оборони. Замінив на цій посаді комбата Олександра Гуменюка, який загинув під час бою в Луганській області у серпні цього року. На Донбасі Савич із своїм підрозділом боронить Україну від терористично-кремлівської навали вже кілька місяців.

Дружина Олексія — Євгенія — також військова. Працювала у сухопутних військах й навіть отримала звання старшого сержанта. Савичі мають дорослу доньку і живуть... в одній маленькій квартирі разом зі старими батьками на околиці Києва. Аби придбати хоч якесь помешкання у столиці, мусили продати батьківську квартиру у Львові. А до цього мешкали у гуртожитку, знімали різне житло.

На окремий власний дах над головою родина Савичів чекала з 85-го року минулого століття. Але держава досі не спромоглась виділити подружжю жодного квадратного метра.  

“У мого чоловіка це — вже третя війна. Проте звикнути до такої його “роботи” неможливо. Коли від нього немає звісток, я просто втрачаю глузд. Тому завжди прошу Олексія — довго не мовчи, надішли бодай порожню СМСку, і я знатиму, що ти живий”, - розповідає Євгенія. Вона досі не може повірити в диво, яке нещодавно прийшло в їхню родину.

Саржани — багатодітна сім'я. В'ячеслав, коли почались страшні події на Донбасі, тихо зібрав речі й пішов до військомату. Для дружини Анни та чотирьох дітей це стало ударом. Проте вони прийняли його гідно й тепер моляться за перемогу й повернення додому свого Героя.  

“Увесь час перебуваю в напрузі, переживаю, щоб мій чоловік був живий, здоровий, збережений Богом. Важко бути самою з дітьми — морально і фізично. Думаєш, як їх прогодувати, де дістати кошти на оплату житла”, - зізнається Анна.

Сама вона чотири роки відслужила в армії зв'язківцем, стала єфрейтором. Сержант В'ячеслав Саржан нині воює в лавах 25-го батальйону. Він снайпер.  

З 87-го року минулого століття Саржани оббили пороги багатьох державних установ, просили виділити їм законні квадратні метри. Та марно. Увесь цей час вони переїжджали з однієї орендованої квартири на іншу, отримуючи відмови чиновників. Часто бракувало грошей, адже потрібно було годувати й вдягати маленьких дітей. А у липні цього року ще й до всього помер батько Анни.
--------------------------------------
11-й та 25-й батальйони — два брати на полі бою. Завжди поруч, готові прийти на допомогу один одному. Спочатку позиції біля Слов'янська, згодом просування вздовж межі Донецької та Луганської областей до Фащівки, тривала облога у Дебальцевському “мішку”, запеклі бої у Нікішиному...

Та ось радісна новина. Олена Гуменюк, вдова покійного комбата, повідомила, що хлопці, в рамках ротації підрозділів Збройних сил, повертаються з фронту додому. З цієї радістю вона вирушила у Вишгород на зустріч із Євгенією та Анною. По дорозі Олена розповіла, що обидва батальйони мають намір об'єднати в єдину бригаду під назвою “Київська Русь”. Вона вже подала свою кандидатуру на посаду заступника начальника із матеріального забезпечення майбутньої бригади. З таким відповідальним “зампотилу” бійці, без перебільшення, завжди будуть нагодовані, вдягнені й озброєні.   

Пані Гуменюк також згадала, що її чоловік неодноразово звертався до меценатів із проханням допомогти його бойовим товаришам.

“Далеко не всі зголошувались. Але знайшлась-таки одна людина, яка не побоялась зробити кілька конкретних добрих справ”, - зазначила Олена.

У Вишгороді її зустріли схвильовані Євгенія та Анна. Остання прийшла з трьома молодшими дітьми. Разом вони підійшли до 15-поверхової новобудови у центрі міста.

“Є все-таки на світі добра сила, яка чує наші молитви”, - зітхнула Анна, обнявши своїх нащадків. На очі навернулись сльози. Жінки щойно дізнались, що стали власницями двох просторих квартир, з яких відкривається дивовижний вид на місто і Київське море.  

“Досі не можу повірити у те, що відбувається. Стільки років бігали, просили, а тут — ніби як веселка раптом серед грізного неба”, - промовила Євгенія.

“Мабуть, Ви зробили щось дуже хороше у своєму житті, що Ваша мрія нарешті втілилась у реальність, - пролунав доброзичливий голос позаду. Ярослав Москаленко, народний депутат, підійшов до щасливих жінок. - Ходімо, подивимось на Ваші оселі”.

Пан Ярослав розповів, що комбат Гуменюк перед своєю загибеллю звернувся до нього із проханням допомогти вирішити житлові питання деяких бійців.

“Я йому пообіцяв виконати його прохання. Оббігав різні державні інстанції. Але там мені усюди давали відписки. Згідно з ними виходило так, що сім'ї учасників АТО мають шанс отримати житлову площу від держави, лише якщо їхні чоловіки загинуть на війні. Але я звик дотримуватись слова й виконувати обіцянки”, - наголосив Ярослав Миколайович.

Тепер дві квартири площею 67 кв м та 85 кв м належать родинам Савичів та Саржанів. Скоро, після завершення ремонту, вони туди переселяться.

Олексій та В'ячеслав стримують свої емоції. І це зрозуміло — на фронті не має місця зайвим переживанням. Проте в їхніх голосах відчуваються зворушливі нотки.

“Це важливе питання — мати своє окреме житло, бути в ньому повноцінним господарем, передати його потім своїй дитині”, - говорить комбат Савич.

“Несподіваний сюрприз. Але це в дусі Ярослава Миколайовича — приходити на поміч тоді, коли вже не залишається майже жодної надії”, - додає В'ячеслав.

Його діти зізнались, що бігали потайки гратись у виритий на місці майбутнього дому котлован й мріяли там про свою оселю.  

Ну, що ж — хороші мрії таки збуваються. Молитовник та розмальована вручну солдатська каска із написом “Слава Україні!” — щира подяка депутату за добрі справи та виконані обіцянки.